I

Майже 40 років тому голова Ради Міністрів СССР і за сумісництвом Генсек ЦК КПСС Микита Хрущов на вимогу вивести війська з Куби відправив президентові Кеннеді Послання. Через три роки після заклику Микити Сергійовича до всесвітнього і повного роззброєння світ стояв на порозі термоядерної війни, і катастрофа багатьом здавалась невідворотною.

Пожовклий папір зберігає рядки дипломатичного тексту, поміж якими ще чути відлуння генсеківської пантофлі. 40 років тому лідерам супердержав вистачило здорового глузду. Ті дні з документальною точністю закарбувались у пам'яті учасників подій - офіцерів і солдатів Радянської армії, десятки тисяч яких готові були померти захищаючи Острів Свободи. Це не була юнацька бравада. Пропагандистська технологія в СССР була відпрацьована ідеально. Один із тих, хто в самий розпал конфлікту готувався захищати здобутки кубинської революції у тропічних джунглях, - колишній сержант Радянської армії, старший механік-водій танка, а нині чернівецький пенсіонер Андрій Сергійович Сергєєв.

Тоді, на початку 1962-го його танковий батальйон дислокувався біля м. Кривий Ріг. Три роти, 32 танки, які раптом одночасно замінили на новенькі щойно з конвейєра Т-55. В батальйоні з'явились "особисти". Перевірялись особові справи, кожного викликали на співбесіду. Тих, хто не підходив за критеріями благонадійності, відбраковували. Що діється - солдати не знали, але розуміли: це значно серйозніше ніж просто навчання (так їм усе пояснювали). А незабаром весь батальйон привезли у м. Лієпая на секретну базу підводних човнів, де вже скупчились війська усіх родів, які чекали навантаження на транспортні судна. Всім воякам видали цивільний одяг - брюки, сорочки в клітинку і китайські плащі. Після чого "молодих спеціалістів сільського господарства", схожих, як від одної мами, і всю їхню зовсім не сільсько-господарську техніку почали завантажувати на кораблі. Суховантажник "Сімферополь", на який розподілили їх батальйон, був забитий під зав'язку - чотири палуби повні солдатів і військової техніки. Окрім танкового, ще батальйони протиповітряної оборони і піхотний (84 бронетранспортери.). І тільки на верхню відкриту палубу завантажили чеські трактори. Вже потім у морі (хоча солдати і так зрозуміли куди пливуть) їм повідомили, що судно прямує на Кубу.

Йшли 22 дні, постійно змінюючи маршрут - капітан щодня відкривав нові конверти з координатами курсу. Коли наблизились до берегів американського континенту, над головами з'явились американські літаки-розвідники, котрі відкрито проводили аерофотозйомки. На 22 день прибули у порт Пуебло. Хоча порт - лише назва. Пустинна маленька гавань з дерев'яною пристанню на палях. Техніку розвантажували судновими кранами і вручну. До речі, з собою привезли усе, навіть дрова для польових кухонь. Після цього техніку почали розвозити по місцях дислокації в джунглі.

На все життя у пам'ять врізався епізод. Коли танки на тралах буксирували тягачами "Краз" і "Форд", один з "Фордів" заглух, створивши пробку. Машину намагались прибрати. В цю мить танк з платформи почав зсуватись на кабіну тягача. Водій-кубинець вистрибнув з кабіни і - тікати. За боягузтво і зраду революції його застрелили на місці, не розбираючись. Однак, наприклад, під час карнавалу, який триває 24 дні, жоден кубинець палець у палець не вдарить. Навіть заради революції. Потім була довга виснажлива праця під пекучим сонцем і тропічними зливами: розчищали джунглі під техніку, розставляли палатки, на 5-метрову глибину копали сховища на випадок ядерної атаки. Відпочивали слухаючи через навушники танкових радіостанцій американське радіо. Саме з передач "Голосу Америки" дізнались про те, що ЦРУ ніяк не в змозі відшукати 22 дивізії, які зникли з території СССР. Важко навіть уявити, як ці війська розмістились на маленькому Острові Свободи. Потім почали розбирати під фундаменти майбутніх казарм (дюралеві щити для стін привозів з Союзу) 4-метрові стіни. До націоналізації ці величезні споруди розмежовували ділянки місцевих землевласників, де випасалась напівдика худоба. Все це під постійним спостереженням з літаків розвідників. Правда, ніхто дуже не ховався. Навпаки - демонстративно обслуговували військову техніку, на спеціальні сталеві плити затягали пускові ракетні установки класу "земля-земля" (до Флориди трохи більше 160 км). Самотужки виготовляли меблі, облаштовували пляжі і Ленінські кімнати. Найбільше американських літаків з'явилось, коли почали будувати плац. Не знайомі з радянською стройовою американці вирішили, що будується аеродром стратегічної авіації. Спочатку солдати дорвались до тропічної екзотики - апельсинів, манго, ананасів. Звиклі до "дріб - шістнадцять" солдатські шлунки такого навантаження не витримали. Півбатальйону злягло з дизентерією, а довкола не було кущика, де б не сидів воїн зі спущеними галіфе. Після цього неконтрольоване вживання цитрусових заборонили.

Сутужно було із розвагами, хоч командири робили усе, аби на розваги часу залишалось якнайменше. Найбільш поширеним відпочинком було спостереження за скорпіонами, яких обкладали просоченою бензином підпаленою мотузкою. В самоволки ходити боялись - в джунглях було повно отруйних комах, рослин, хижаків, військових патрулів і напівміфічних американських шпигунів. В існуванні останніх активно переконували замполіти, тому навіть "до вітру" ходили групами під прикриттям автоматника. Хоча люди справді зникали. Чи їх викрадали, чи тікали самі - неподалік була американська база Гуантанамо. Після того, як двоє москвичів-строковиків не повернулись із звільнення, у Гавані їх командир, відвідавши особливий відділ, застрелився. Щодо алкоголю, всесвітньо відомого місцевого рому не вживали. Ті ж, хто іноді виїжджав із частини на кар'єр по гравій, розбирати стіни, тероризували аптеки. В аптеках продавали спирт для натирання по 1,5 песо за літр. Сержант отримував 22 песо на місяць, які витрачав на листівки і в аптеках. Цих грошей на місяць цілком вистачало, аби перебувати під допінгом. В таку спеку 100 грамів - як вдома літр. З місцевими панянками спілкувались рідко, замполіти лякали екзотичними болячками. Тому навіть буваючи у Гавані, намагались цієї спокуси уникати. Хоча чого-чого а повій у всеамериканській здравниці, де до революції були сотні казино, нічних клубів, кабаре, вистачало. Після революції 50 тисяч жриць палкого кубинського кохання відправили на острів Пінос перекваліфіковуватись на швачок, друкарок, мулярів. Втім, попередньої кваліфікації вони не втратили, чим пізніше радо користувались щедрі радянські цивільні спеціалісти.

Загалом кубинці ставились до радянських солдатів досить приязно, хоч дехто іноді труїв то воду, то спирт. За це революційні одноплемінники їх вішали за шию. Андрій Сергійович трохи знав молдавську, тому з еспаномовними аборигенами сяк-так спілкувався. Ті ж дуже полюбили наші папіроси "Шахтарські". Особливо місцеві дами, які закурити папіросу вважали найвищим шармом. Зрештою стосунки між США і СССР нормалізувались. Збройного конфлікту вдалось уникнути. Танки і ракети поховали в бокси і підземні капоніри. Наші солдати вчили користуватись ними 15-річних кубинських захисників революції. Їм усе і залишили.

Коли туристичний теплохід "Грузія", заповнений однаково вбраними 20-річними туристами, прибув у Севастополь, його зустрічали лише свинцеве небо і офіцери особливого відділу. На пристані військово-морської бази не було матерів із щасливими обличчями, квітів і оркестру. "Туристи" сходили з судна і шикувались у колони по четверо. В їхніх рюкзаках кольору хакі була тільки військова форма, яку багатьом так і не довелось одягнути. А за воротами КПП - дембель.

II

Сорок років вони були змушені мовчати. Сорок довгих років. Хоча іноді пізно ввечері на тісній кухні-"хрущовці" у колі рідних та друзів за пляшкою оковитої та банкою кільки у томатному соусі вони ділились своїми спогадами. Та й то - робили це пошепки. Бо хто його знає, чи не підслуховує за стіною пильний сусід. Розповідали про чарівну природу, бойові будні, веселі жарти. Одне слово, розповідали про Кубу. Бо на долю цих людей випав нелегкий тягар - захистити революцію на цьому острові. До таких оповідачів належить і наш співрозмовник, полковник у відставці Микола Іванович Таракан.

ДУМАЛИ ПРО ІНДОНЕЗІЮ, А ОПИНИЛИСЬ НА КУБІ

Служив я тоді, у 1962 році, лейтенантом, командиром танкового взводу у Кривому Розі. До нас завітали "люди" з Москви і розпочали відбір кадрових офіцерів та солдатів. Сформували танковий батальйон, укомплектували найновішою технікою і направили до Ленінграда. Вже у північній столиці зрозуміли - будуть кудись відправляти. Але куди? Старожили висунули припущення, що в Індонезію, бо саме в той час там почали "вирізати" комуністів. На корабель завантажились швидко. Капітан судна й сам не знав, куди маємо йти. У порту йому лише вказали точку в океані, де він мав відкрити пакет, у якому буде вказано кінцевий пункт призначення. Пакет зберігався у сейфі, котрий охороняли троє чекістів. Коли дізнались, що прямуємо на Кубу, нічого не змінилось. Ми - солдати, а солдат має виконувати наказ і не ставити зайвих запитань. Коли над нами з'явилися американські літаки, то ми у цивільному одязі виходили на палубу і годинами прогулювались. Бо все мало виглядати так, нібито корабель перевозить туристів. Ось таким чином ми й дістались порту Баялонда.

"ПРО БЛОКАДУ ДІЗНАЛИСЬ ТОДІ, КОЛИ АМЕРИКАНСЬКІ КОРАБЛІ ЗНИКЛИ ЗА ГОРИЗОНТОМ"

Висадились ми на Кубі. Провели рекогносцировку узбережжя і почали копати окопи. Наш солдат у бойових умовах мало того що дисциплінований, він ще й винахідливий. Окоп для танка - це яма і бруствер, видно тільки башту. А мої солдати поряд копають ще й укриття для танка. Запитую: "Навіщо?" Виявляється, в американських кораблів потужні гармати - танкову башту зносять з першого попадання. От і розробили схему стрільби: вистрелив - сховався. На щастя, стріляти не довелося. А на початку блокади моїм хлопцям довелося сутужно. Саме в цей момент у нас зіпсувались майже всі продукти. У крупах та макаронах завелись хробаки. Ситуація вкрай напружена - світ на порозі війни, занурюєш ложку в казан, а там у бульйоні плаває здоровий, масний хробачок. Та й про блокаду, як таку, ми не знали. Підняли нас по тривозі, вивели на позиції. Хоча американські кораблі ми, звичайно, бачили. Вже потім, коли спала напруга, довідались, що штатівський флот фактично перекрив Кубі кисень, а керівники обох держав взаємними поступками відвернули термоядерний конфлікт. До речі, викрила нашу присутність на Кубі західнонімецька розвідка. Саме вона і доповіла Кенеді про те, що на Острові Свободи є ракети з ядерними боєголовками і направлені вони у бік США.

ЯК ФІДЕЛЬ СТАВ КОМУНІСТОМ

На мою думку, революції на Кубі не було. Родина Кастро належала до найбагатших землевласників острова. І коли попередній диктатор Батіста був позбавлений влади, американці не дуже хвилювались. Але те, що сталось потім… Уже після Карибської кризи радянський посол на Кубі Алексєєв, зі слів Кастро розповідав, як той став комуністом. Фіделю наснився сон, що до нього спустився янгол і запропонував сформувати уряд. А потім попросив всіх комуністів зробити крок уперед. Всі зробили, а Кастро - ні. Тоді янгол повернувся до нього і гаркнув: "Ти що, глухий!", і Фідель теж ступив уперед. Отак за одну ніч одіозний вождь Куби став комуністом. Хоча ніхто не буде заперечувати, що брати Кастро та їхні уряди зробили багато корисних справ для кубинського народу.

КУБИНСЬКІ ВОЯКИ ПОЛЮБЛЯЛИ НІЧНІ СТРІЛЬБИ

Велику проблему ми мали з навчанням кубинців азів військової майстерності. Освіти у них ніякої, а міністр оборони Рауль Кастро дав чітку вказівку: хто буде погано вчитися, той є ворогом революції і на нього чекає розстріл. У нас тоді на озброєні були танки Т-55 із приладами нічного бачення. Техніка складна, і швидко з нею не впораєшся. З ким не було проблем, так це із заряджальниками. Підбирали хлопців чорних і здорових. Підняти снаряд вагою 32 кг - це вам не жарти. З механіками також було легше: якщо вмів водити машину, то й керування танком засвоював. А от вчитись на командирів і навідників їм було важко. Хочеш йому поставити двійку, а він плаче, бо знає, що на нього очікує. Тому не завжди ми вкладались у визначені терміни.

Проводили багато навчань, особливо подобались кубинцям нічні стрільби.

Окрім цього, збирали ми з місцевим населенням цукрову тростину. Правда, тут вийшов конфуз. Коли збирали перший раз, солдати напились цього соку і весь батальйон звалився з розладом шлунка. Наступні рази офіцери пильно стежили, щоб ніхто той сік не пив.

СЕКРЕТ "ТРОПІКАНИ"

Коли напруга на острові зменшилась, мені кілька разів довелось побувати у столиці Куби - Гавані. Скажу вам, що це не місто, а цілий розважальний комплекс. Мене вразило те, що у місті немає електричних та телефонних стовпів. Пальми є, а стовпів немає. У Гавану я їздив у складі військових патрулів, котрі стежили, щоб наші військовослужбовці не зловживали спиртним в таку спеку. Бо радянський офіцер був тоді обличчям всього Совєтського Союзу. Незважаючи на це, ми не оминали увагою найкращий кубинський ресторан "Тропікана". Як очманілі дивились на запальні еспанські танці оголених кубинок. Для нас, морально стійких радянських солдатів, це була шокуюча відвертість. Взагалі жінки на Кубі - явище унікальне. Вони рано досягають статевої зрілості і одружуються у 13-14 років. Незаміжня 18-річна дівчина вважається старою дівкою. Пригадую, як ми їхали у відкритих машинах, а за нами у коротеньких спідничках з оголеними грудьми бігли 12-річні дівчатка і кричали: "Кампан'єро, кампан'єро…" Що ж, кампан'єро сумлінно виконали свій обов'язок і повернулися хто куди - до українських степів, білоруських лісів.

III

У минулих номерах, дорогі читачі, ми знайомили вас із спогадами ветеранів, котрі були присутні на Кубі під час Карибської кризи. Для багатьох безвусих юнаків служба у цивільному на тропічному острові в оточенні квітучої природи та пекучих жінок може здатись суцільним набором пригод та романтики. Проте то поверхневе враження. Багато хто з виконавців інтернаціонального обов'язку на Острові Свободи не дожив до наших днів. Але частина тодішніх молодих, сповнених надій сержантів та лейтенантів найближчими жовтневими днями будуть відзначені керівництвом держави з нагоди 40-річчя Карибської кризи. Цих небагатьох, зокрема на Буковині, об'єднує обласна Спілка воїнів-інтернаціоналістів кубинців, яку очолює Володимир Сергійович Самойлов. - Пане Володимире, як би ви охарактеризували підсумок радянської військової присутності на Кубі? - Не зайвим буде ще раз нагадати, що операція під кодовою назвою "Анадир" по своїй суті є унікальною в історії світового військового мистецтва. До цього часу багато хто з кадрових військових не може уявити всіх її тонкощів та масштабів. За рекордно короткі строки 85 кораблів різного класу і тоннажу перевезли на Кубу чимало техніки та близько 50-ти тисяч військових, серед яких 4 мотострілкових полки, 7 ракетних підрозділів - і все це відбувалося під носом американської військової бази Гуантонамо. Лише після того, як ми розмістили на острові ракети, американські літаки У-2 і боковою фототехнікою "большого разрешения" (рос.) зуміли це зафіксувати. Прикро, що гриф таємності на цій операції зберігався дуже довго і багатьом людям молодого і середнього віку абсолютно нічого не відомо про "Анадир". Вони знають, що була блокада, криза, і все. Тому святкування 40-річчя для них є дивним. Через це ми і маємо розповісти людям всю правду. - Дивний історичний парадокс. Держава, котру захищали до цієї пори, функціонує, а держава, котра захищала, зникла зі світової політичної мапи. Чи змінилась у цьому контексті ваше ставлення до тих подій? - Я би не хотів вести мову про зміну ставлення. Куба - перша і єдина соціалістична держава у західній півкулі. Вона обрала свій шлях економічного розвитку, і тепер подивімось на Кубу сьогоднішню. У неї найнижчий показник у світі дитячої смертності, одна з найкращих систем охорони здоров'я. Куба була однією з найперших держав, котрі визнали незалежність України. Саме тому приємно відзначити, що між нашими державами склалися теплі дипломатичні стосунки. Сьогодні Куба прийняла на лікування більше 18 тис. українських дітей, котрі постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. - Володимире Сергійовичу, коли була створена ваша спілка, і з якими найболючішими проблемами ви стикаєтеся у своїй діяльності? - 10 років тому в Києві було створено Спілку воїнів-інтернаціоналістів кубинців. Я неодноразово їздив до столиці нашої держави, проводив консультації. Потім почав шукати людей на Буковині, і у 1999 році ми створили обласну Спілку, котра зараз нараховує близько 50-ти чоловік. Маємо ми чималі проблеми з доведенням причетності людей до бойових дій на Острові Свободи. Куба була внесена до списку країн, де радянські воїни виконували військовий обов'язок. Але потім з незрозумілих причин до списку почали вносити зміни. До того ж, після розвалу Союзу архів Міністерства оборони залишився у російському місті Полоцьк. Та й записи у документах іноді зроблені так, що військкомати категорично відмовляються видавати посвідчення воїнів-інтернаціоналістів. Але незважаючи ні на що, ми готуємося до свята. Вже два місяці поспіль я тісно співпрацюю з багатьма підрозділами облдержадміністрації. Хочу висловити подяку губернаторові Теофілу Бауеру за те, що виявив до нас розуміння і підтримку. До організації свята залучились інші ветеранські організації. Ми не плануємо чогось грандіозного - покладання квітів воїнам-визволителям, воїнам-афганцям, невеличкий концерт, вручення грамот. Нагадаю, що все це відбудеться 11 жовтня. А 18 жовтня ми вже будемо у Києві, де за підтримки Посольства Куби відбудеться святкування на всеукраїнському рівні.

Сергій СУЛИМА газета "Свобода слова"(Чернівці)